«Помер Степан Васильович Когут…
У моєму серці сьогодні звучать слова поета:
Зупиніть годинники, вимкніть телефони,
Дайте собаці кістку, щоб не гавчав.
Пов'яжіть чорні стрічки на білі шиї голубів,
Хай поліцейські вдягнуть чорні рукавички.
Він був моєю Північчю, моїм Півднем, моім Сходом і Заходом,
Моєю мовою, моєю піснею;
Я думала, що так триватиме вічно, я помилялася.
Зірки тепер не потрібні, гасіть їх усіх,
Запакуйте місяць і розберіть сонце,
Вилийте океан і зметіть ліс;
Бо я не знаю, як бути без нього»… (Переспів вірша вірш В.Х.Одена "Похоронний блюз")
Серце Степана Васильовича зупинилося на 73 році життя.
Вчитель фізичної культури та трудового навчання Добростанської гімназії, Відмінник освіти України. 55 років педагогічного стажу: 16 років вчителював на Волі Добростанській, а наступних 39 ~ у Добростанах.
Хтось скаже, що трохи таки пожив. Але з його здоровʼям та генетикою, коли 53 роки праці без жодного лікарняного, коли один повні вози руками підіймав, то мав би ще жити. Бо жив так гідно, що того, що встиг, вистачило б на десятьох.
Я познайомилася зі Степаном Васильовичем у 2021 році, коли почала працювати у Добростанській школі, і відразу усвідомила, що він унікальний: великого зросту, великого серця і великої гідності. Він був чи не найбільшим авторитетом у селі, неодноразово обирався депутатом сільради, навіть до районної ради. Міг бути директором школи, але завжди відмовлявся від пропозицій, бо казав: «А хто буде з циркуляркою по школі ходити і підлоги ремонтувати? Директору то не пасує. А більше нема кому».
Але діти все одно називали його «великий директор». І це звання справді відповідало ролі Степана Васильовича Когута в Добростанській девʼятирічці. Він стелив підлоги у всіх класах, виготовляв власноруч карнизи, повністю обладнав майстерню, в якій до сьогодні працює кожен верстат, а їм по 30 і більше років. Робив все і вся.
Скажу, що як керівникові такий працівник мені був подарований небом. Бо з власної ініціативи та почуття відповідальності обходив кожен куток школи, оглядав кожен сантиметр будівлі і все ремонтував самотужки чи, за потреби, знаходив фахівців, які то робили, бо Степанові Васильовичу не відмовляли. За 5 років нашої співпраці Степан Васильович власними руками виготовив меблі для 8 шкільних приміщень. Стильні, сучасні. Робив це разом з учнями, передаючи їм безцінні навички. Для нього не було неможливих завдань. «Та то можна зробити», - відповідав щоразу, коли зверталася до нього з черговою ідеєю-фікс. Бо був майстром - «золоті руки» від Бога. А коли підрядники робили у школі ремонт, то були бідні і сині від злості, бо мали контроль значно сильніший за держнагляд і переробляли, як допустилися найменшого «хитрування».
Грамот і нагород Відмінник освіти України мав стільки, що ними можна було вистелити килим від хати до шкільного подвірʼя, хоча цих нагород йому ніколи не було треба. Але вони самі його знаходили. Із кожного змагання, спартакіади діти під його наставництвом поверталися з кубками, медалями та відзнаками. Останнє найбільше досягнення та гордість вчителя - онук Степанко, який зараз грає у юнацькому складі команди ФК «Львів».
Попри неймовірну ефективність у роботі, був дуже добрим і щедрим. Творець та хранитель традицій Добростанської школи: печена бульба на Чесного Хреста, ще гаряча, в учительській після 4 чи 5 уроку - незмінний ритуал. Чи накопати хрону для вчителів з міста перед Паскою - то святе. У важкі 90-ті завжди дбав і підгодовував педагогів, що доїжджали з Новояворівська. Усе, що виростив сам на полі, тим ділився.
Незмінний профспілковий лідер. Чутливий до чужого болю. Помічав і знав про потреби кожного і нікого не оминув своєю увагою. А як співав! І як світилися його очі, коли слухав людей! Він зберіг унікальну здатність дитини захоплюватися світом і людьми. І так радів за чужі успіхи та перемоги!
Коли ми святкували 70-річний ювілей Степана Васильовича, то я жартома сказала, що як ангел-провідник на той світ спитає мене, що мені найбільше сподобалось у житті, я скажу: море, полуниці і Степан Васильович. Тепер я точно знаю, що скажу саме це. Додам ще своїх синів.
Степане Васильовичу! Ви були справжнім «Добростанським сонцем», яке згасло. І мали достатньо світла всередині, щоб освітлювати дорогу тим, хто ішов поряд з Вами. Тепер Вас нема. І того місця у моєму серці ніхто і ніщо не заповнить. Воно лише ваше. І я справді не знаю, як бути без Вас.
Дякую, що Ви були у моєму житті. Дякую Богові, що подарував можливість Вас зустріти. До зустрічі на тому березі….», - розповіла Ірина Кушнір, директорка Добростанської гімназії Новояворівської міської ради.
Джерело інформації:
Ірина, Кушнір, Добростанська гімназія
Коментарі