БУТИ ЛЮДИНОЮ
#ПамʼятіБлаженнішогоЛюбомира 5
«Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира» ч. 5
Прояви справжньої людяності Блаженнішого Любомира
Коли до Блаженнішого хтось із знайомих телефонував, то після привітання чув спонтанне і таке велично просте: «Чим служу?». І в цьому короткому слові теж був увесь він зі своєю, а радше Божою, євангельською людяністю — людяністю Того, який сказав сам про Себе: «Син Чоловічий прийшов на землю не щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мт. 20:28).
Блаженніший Любомир теж давав своє життя іншим і за інших — у щоденному служінні, у молитві, у постійній готовності підтримати, порадити, допомогти, коли було потрібно, сягаючи не лише до скарбу мудрості серця і досвіду, а й до своїх скромних заощаджень. При цьому, усміхаючись, цитував вислів великого українського громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі — ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Бо справжня людяність — це торжество діяльної любові, яка проганяє геть із душі всілякий страх, байдужість і ненависть.
Саме любов є серцем і душею людяності, яка так виразно проявилася в житті Блаженнішого Любомира. Його любов мала багато проявів: від глибокої поваги до кожної без винятку людини — через особливе співчуття і милосердя до тих, хто переживає матеріальну чи духовну нужду, — і аж до вболівання за духовний і матеріальний стан Української Церкви і Держави.
Це йому належить фраза, що вже стала крилатою, про те, що «між Сходом і Заходом України немає поділу, є поділ між тими, хто любить Україну і хто її не любить». При цьому любити Україну для патріарха означало любити конкретних українців, виявляючи до них повагу і роблячи їм добро: «Ми досі не годні одне одного любити і шанувати. Знаєте, як у нас є: до смерті любить Україну, але не любить українців. Це наш типовий псевдопатріотизм. Але треба любити українців, хоч би якими вони були, і старатися допомагати їм бути добрими».
Для нього абсолютно чужим і неприйнятним був вияв найменшої ненависті до опонентів чи до представників інших народів чи конфесій, бо «там, де є дрібочка ненависті до ближнього, — Бога немає». Наш старець не втомлювався повторювати: «Не можна будувати країну на ненависті!». У різного роду соціальних потрясіннях і суспільно-політичних кризах він вбачав не лише серйозне випробування для національного і церковного тіла, а й цінний шанс, нагоду для кожного свідомого громадянина та християнина проявити свою людяність через співчуття і допомогу потребуючим: пораненим, переселенцям, багатодітним, малозабезпеченим, людям похилого віку і самотнім.
Розуміючи, як важко незрячим людям орієнтуватися в часі і просторі, він виступив з ініціативою і сам фінансово долучився до того, щоб забезпечити п’ять тисяч незрячих осіб в Україні наручними годинниками, які озвучували час. Його любов завжди була конкретною та великодушною і водночас дуже тихою і таємною. І в цьому теж був відблиск Божої вічної любові, про яку він казав, що вона безмежно цінніша і важливіша для людини, ніж навіть сама людська здатність і можливість ділитися любов’ю: «Любити — це дуже гарна річ, але набагато важливіше усвідомлювати, що я є люблений».
Людяність Любомира проявилася і в його відірваності від влади, у втечі від марнославства і честолюбства. У часи, коли багато хто в цьому світі змагається за владу, вплив, престиж і статус, він, у зеніті популярності, після досягнення пенсійного віку добровільно вирішив передати «теплою рукою» управління церковними структурами своєму наступникові (до цього його не зобов’язували канони і ніхто не змушував).
Зробив це з вражаючим спокоєм і притаманним йому гумором. На заключній пресконференції, на якій оголошував про свій відхід від керівництва Церквою, повідомив, що зранку «був дуже спокійним і навіть з’їв добрий сніданок», а відтак процитував відомий вислів з мюзиклу Леслі Брікасса і Ентоні Ньюлі «Зупиніть світ — я хочу зійти!». При цьому запевнив присутніх, що «зійде тільки урядово», але не як «член Церкви і народу», бо ще не має вимуруваної печі, на якій би міг сісти і відпочивати. Цим жестом він ще раз показав, що для служіння потрібні не владні повноваження, а добра воля і добре серце. А цього йому, без сумніву, не бракувало!
Нарешті, справжня людяність Блаженнішого Любомира проявилася в його погляді на смерть. Перспектива, перед якою притаманно здригатися кожній живій істоті, у нього, правдоподібно, не викликала паралітичного страху чи розпачливої тривоги.
Хоч він і не заперечував природного людського почуття страху перед смертю, все ж вказував, завдяки чому його можна подолати, — живій вірі у воскресіння, у вічне життя: «Я думаю, що це природно для людини — боятися смерті. Все, що живе, не хоче вмирати. Людина може сприйняти смерть, якщо її віра є сильною, що після того земського кінця є продовження; якщо її віра є жива».
Ніколи не забуду його слів на похороні моєї мами: «Ви плачете і сумуєте — добре робите, бо відійшла найближча і найдорожча вам людина. Проте сумуйте як люди віруючі, пам’ятаючи, що ваша мама зараз перебуває в руках Ісуса».
І на свою смерть владика дивився саме з такою мудрістю віруючої людини, яка бачить далі за ту реальність, що постає перед очима пересічного смертного на порозі вічності. Тому він міг смиренно визнати: «Не скажу, що я герой, але я смерті не боюся», — Владика Богдан Дзюрах, Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії.
Джерело інформації:
Bohdan Dzyurakh
Коментарі