БУТИ ЛЮДИНОЮ
#ПамʼятіБлаженнішогоЛюбомира 4
«Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира» ч. 4
Прояви справжньої людяності Блаженнішого Любомира
В одному зі своїх дописів на інтернет-ресурсі «Українська правда» Блаженніший Любомир, роздумуючи над буттям людиною, подав опис людини, який невдовзі став загальновідомим: «Це особа, поспілкувавшись з якою, приглянувшись до поведінки якої і зрозумівши позицію якої, ми стаємо кращими людьми, починаємо іншими очима дивитися на себе, по-іншому почуватися і також хочемо позитивно ставитися до інших», — а відтак поставив своїм «шановним читачам» запитання: «Чи зустрічали ви колись таку особу?». Я впевнений, що для тих, хто бодай раз у житті зустрічав покійного Главу УГКЦ, це запитання матиме характер риторичного. Так, ми мали ласку в Бога зустріти у своєму житті справжню людину і навіть знаємо її ім'я — це Любомир.
Тож у контексті дотеперішніх роздумів спробуймо підсумувати, у чому виявилася справжня людяність Блаженнішого Любомира. Відповідь може бути сформульована так: у всьому тому, де в його словах, ділах, життєвій позиції проявилася видима присутність невидимого Бога, який воплотився в Христі Ісусі, «ставши подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави Своєї» (Анафора Літургії святого Василія Великого). Людина, з’єднана з Христом усім своїм буттям, нестримно і неминуче поширює навколо себе «пахощі Христові» (див. 2 Кор. 2:15), являючи істинну красу людини, створеної на Божий образ і Божу подобу.
Для ілюстрації того, що Блаженніший Любомир був саме такою людиною, яка випромінювала навколо себе «пахощі» Христової людяності, наведу кілька особистих спостережень, які можуть стати маленькими штрихами до портрета цієї великої людини.
Наш Бог — це Бог парадоксів: те, що величне в людських очах, у Господніх очах — мале і осоружне (див. Лк. 16:15); те, що є глупотою «для тих, хто загибає», «для нас, що спасаємося, — Божа сила» (див. 1 Кор. 1:18) і джерело життя. Так само велич людини парадоксальним чином прихована у визнанні нею власних обмежень і цілковитої залежності від Бога. Один папа, якщо не помиляюся, святий Іван ХХІІІ, слушно зауважив, що «людина ніколи не є такою великою, як тоді, коли стоїть навколішки перед Богом». Справді, визнати свою цілковиту залежність від Творця, визнати Його беззаперечну владу над нами, а при цьому цілковито довіряти Йому як люблячому і турботливому Отцеві — це позиція справжньої людини. Утім, спокусою в усі часи було намагання людини будувати своє щастя без Бога, жити так, неначебто Він не існує, претендувати на Його атрибути: всезнання, всемогутність і абсолютну досконалість у всьому й завжди.
Натомість велич людини не виявляється в її автономії від Бога і нехтуванні Божими законами, а в її добровільному визнанні Божого авторитету і Божої влади над собою та своїм життям. Така людина не намагатиметься стати «як Бог»; вона зуміє спокійно і з внутрішнім умиротворенням сприйняти свій статус створіння, який передбачає обмежене знання, обмежені можливості і здібності.
Ми згадували на початку наших роздумів, як Блаженніший Любомир зізнавався, що «до кінця не розуміє, що означає бути людиною», і тим самим, на мою думку, виявляв свою людяність, яка обеззброювала і воднораз приваблювала співрозмовників, бо від неї віяло автентичністю і переконливістю.
Один великий містик, місіонер-редемпторист Йосиф Схрейверс, у своєму класичному творі «Божественний Приятель» описував, у чому полягає справжня людська святість: «Святість — це не безпровинність, це тільки не грішити з лукавства, не любити своїх похибок. Святість — це після кожного упадку з людської слабкості вибрати собі за притулок розпростерті рамена Господа нашого Ісуса Христа та прохати про видужання».
Аналогічно можна сказати і про справжню людяність, яку я бачив у Блаженнішого Любомира. Йдеться не про те, у чому він був бездоганний з морального погляду, хоча це неодноразово викликало в мене справжнє захоплення. Я радше поділюся здивуванням і захопленням одного священника, його близького співпрацівника у Патріаршій курії, який розповідав, що якось Блаженніший Любомир, після того як трохи погарячкував у розмові з ним, зателефонував йому і просив у нього пробачення за свою нестриманість. Ця поведінка патріарха надзвичайно вразила отця, бо причин для гарячкування було чимало, та й він вважав себе негідним, щоб сам Глава Церкви до нього першим телефонував, прохаючи вибачення. Я переконаний, що у проханні про прощення Блаженніший Любомир не вбачав приниження своєї людяності чи людської гідності; навпаки, цим жестом рятував чистоту і велич своєї людяності від іржі самолюбства й гордині.
Далі буде…», — Владика Богдан Дзюрах, Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії.
Джерело інформації:
Bohdan Dzyurakh
Коментарі