БУТИ ЛЮДИНОЮ
#ПамʼятіБлаженнішогоЛюбомира 2
«Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира» ч. 2
«Людиною стають, а не народжуються» (В. Стус)
Усе-таки поняття людяності, на перший погляд, не асоціюється в нас із чимось релігійним чи духовним. Воно сприймається як щось універсально-світське, притаманне кожному індивідуумові незалежно від релігії, культури, раси, освіти чи суспільного статусу. Таке трактування людяності є хибним у своєму корені, бо протиставляє різні виміри людського буття один одному і навіть виключає суттєвий із них, а саме — вимір Духа.
Хтось міг би сказати, що буття людиною є вродженим для кожного з нас, а тому — статичним, даним раз і назавжди, незворотним і незмінним. Мовляв, ми всі народжуємося людьми — хіба не так? Буття людиною з такої перспективи виражає нашу людську природу з усіма її моральними слабкостями і фізичними обмеженнями, які, неначе тінь, ідуть за нами впродовж усього нашого життя. Навіть коли хтось каже іншому: «Будь людиною!», то, правдоподібно, апелює не до чогось надзвичайного, високого та ідеального, а радше до потреби дотримання етикету та загальноприйнятих у людському суспільстві правил.
Люди здебільшого сприймають із розумінням, а подекуди й із певною симпатією поведінку інших, яка не дуже відрізняється від їхньої і є «звичайною», власне — людською. Ми також досить поблажливо ставимося до більших чи менших помилок тих, хто подібний до нас, якщо тільки ці помилки безпосередньо не зачіпають наших інтересів. Аргументом у таких випадках слугує твердження стародавніх римлян: «errare humanum est» — «людині властиво помилятися». А сучасні психологи додають, що промовець, який під час публічного виступу виявляє невпевненість чи навіть зізнається, що хвилюється, може розраховувати на додаткову прихильність слухачів, які на підсвідомому рівні солідаризуються з ним у цій характерній для кожної людини слабкості.
Ці «ознаки людяності» — насправді ж людської, зраненої гріхом природи — нам добре відомі, вони становлять частину нашого буття і щоденного досвіду. Тож можемо разом із Блаженнішим Любомиром зробити припущення, яке він умістив в одному зі своїх дописів: «Правдоподібно, кожна особа, яка дочитала цей текст до цього місця, не має найменшого сумніву, що вона — людина». Проте продовження цієї думки змушує нас пригальмувати з висновками: «Дозвольте, одначе, спитати шановних читачів: скільки людей — не осіб! — кожний знає?». І саме тут у нас виникає підозра, що з буттям людиною не все так просто, що вислів «бути людиною» містить у собі щось набагато більше, ніж ствердження звичного факту народження і проживання в людській родині та в людському суспільстві. Невипадково Василь Стус говорив: «Людиною стають, а не народжуються».
Цю здогадку додатково підсилюють подальші твердження Блаженнішого Любомира, які пояснюють хід його думок і неначе вказують, що людина є, так би мовити, «рідкісним», мало не вимираючим видом на планеті Земля: «Я думаю, що на світі дуже мало людей», і в іншому місці: «На землі нас багато, але дуже мало людей». Погодьтеся, ці слова звучать уже не просто як діагноз, а майже як вирок сучасному людству.
Ілюструючи ці твердження, він зазвичай звертався до розповіді про стародавнього грецького філософа Діогена. Той, як відомо, більшу частину свого життя провів на міському звалищі поблизу Коринта. Діоген не писав творів, але здобув собі славу і популярність головно завдяки влучним висловлюванням, які часто супроводжував символічними жестами та діями, що подекуди набували характеру «шокової терапії». Так, одного разу, коли до нього наблизився славний полководець Александр Македонський і запропонував йому висловити будь-яке бажання, яке обіцяв неодмінно виконати, Діоген спокійно відказав: «Відійди, ти заступаєш мені сонце». Іншого разу — і саме цей приклад часто наводив Блаженніший Любомир — філософ посеред ясного дня ходив із ліхтарем у руці по ринку, немовби щось шукаючи. Коли на цю незвичну поведінку мудреця звернули увагу і спитали, що це означає, Діоген відповів: «Шукаю людину».
Очевидно, цей давньогрецький мудрець мав на увазі щось набагато глибше, що визначає буття людиною, ніж суто матеріальну, психологічну чи соціологічну властивість. І він, без сумніву, мав рацію, бо не можна дивитися на людину лише із земної, матеріальної перспективи, відокремленої від трансцендентного виміру людського буття і людської особи. Таке звужене до матеріальної, соціокультурної чи інтелектуально-психологічної сторони сприймання людської особи насправді є її великим применшенням, позбавленням суттєвого і визначального виміру.
Далі буде», — Владика Богдан Дзюрах, Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії.
Джерело інформації:
Bohdan Dzyurakh
Коментарі