Яворівська районна державна адміністрація продовжує рубрику "Історії, які надихають", в якій розповідає про переселенців і переселенок, котрі через агресію держави-терориста – росії – були змушені покинути свої домівки, роботу, звичне життя й розпочати його по-новому в іншому регіоні Україні чи за її межами та з іншими людьми.
Сьогодні наша розповідь буде про неймовірну жінку, чудову маму, добру людину, талановитого музичного керівника Катерину Акуменко-Цокур з міста Попасна. 33-річна мешканка м. Попасної Луганської області все життя прожила в рідному місті Бахмут - там і здобула майбутню професію, якій досі присвячує себе; вийшла заміж і переїхала жити в місто Попасна, де й народила дітей. За вісім років проживання в Попасній місто стало для неї рідною домівкою - тут вперше розпочала свою діяльність у дитсадку. Ніхто не міг подумати, що колись вона буде дивитися на фото зруйнованого власного дому.
Пані Катерино, як застала вашу сім’ю війна?
Ввечері 23 лютого цього року я прийшла з роботи мене щось почало насторожувати внутрішньо, щоб позбирати всі документи, речі дітей, свого чоловіка й нехай будуть. Ми лягли спати, й мені наснився сон, що над Попасною літають снаряди. Коли я проснулась, чоловік каже: «почалася війна …» Сльози, біль, безпорадність - все, що відчувалось, а що далі … Я відразу подзвонила до своєї начальниці, після чого вона сказала: «Приходь, забирай трудову». 24 лютого українські міста вже обстріляли, та ніхто не думав, що так усе буде. Всі сподівались: погаласує росія, та й мине, проте не сталось, як гадалось. І вже 27 числа розпочалось пекло….
Коли Ви наважились виїхати?
Ми вирішили поїхати після того, як було пряме влучення в будинок біля нас. Тоді вже зволікати не було куди. Автомобіль чоловікові дав керівник Попаснянської міської військово-цивільної адміністрації Микола Ханатов, за що ми йому дуже вдячні. Коли вже виїжджали, всі були налякані й не знали, чи зможемо виїхати. Я навіть дихати не могла, тож коли ми сіли в машину, я сказала своєму чоловіку: «Скажи мені, коли я зможу видихнути, що ми в безпеці».
Як ви жили до того, як виїхали з міста, як реагували діти?
З 2014 року й до 24 лютого цього року ми жили дуже добре: місто процвітало, зробили нові дороги, відкривалися нові магазини, проводились свята та розваги для дітей і дорослих. Однак 24 лютого все кардинально змінилося у зворотньому напрямку. З-за обстрілів ми були без води, газу, світла та опалення. Готували їжу разом із сусідами: спочатку на паяльній лампі в під'їзді, а потім - на вогнищі біля під'їзду з того, що в кого залишилось на той момент, оскільки магазини не працювали. Ми були дуже налякані, а діти найбільше. Спати лягали з острахом у коридорі постійно прислухаючись до кожного шуму на вулиці - це був жах.
Як Ви опинились на Яворівщині? Чи були труднощі на початку?
На Яворівщину ми приїхали до родичів на декілька місяців. Вони нам дуже допомагали - люди нас прийняли, як своїх. Так, труднощі все ж були, а саме в пошуках власного житла. У зв'язку з негативними історіями про поведінку переселенців люди боялися давати чи здавати житло. Проте помешкання все ж ми знайшли - завдяки допомозі багатьох яворівчан.
Нам відомо, що зараз Ви працюєте в одному з дитсадків міста Яворів. Як Вас прийняли?
Я навіть і не сподівалася на такий прийом. Тут я відчувала себе рідною, своєю. Ось недавно був випадок, коли всі разом з вихователями готувались до свята. Відчуття було, що я працюю в цьому закладі багато років. Тож мені дуже пощастило опинитися в такому хорошому колективі.
«Коли Катя прийшла до нас, то в її очах сяяв вогник, вона просто дивилась і ми зрозуміли, що це наша людина. Я відразу сказала, вона працюватиме в нас. І знаєте, ми не розчаровані - це справжня патріотка України, душа творчого колективу, талановитий музичний керівник і просто хороша людина. Діти в захваті від неї та занять, а для нас це головне. Щасливі посмішки нашої малечі дають зрозуміти, що ми зробили правильний вибір», - ділиться директор дошкільного закладу Оксана Нагайчук
Чи плануєте повернутись додому?
Я вже думала про це й в мене дилема: й хочеться повернутись до рідного міста, проте не хочеться повертатися до того менталітету та деяких нюансів, які були там. Зрештою, відбудоване місто буде вже не таким, як ми його пам'ятаємо, чужим.
Що б Ви хотіли побажати українському народові?
Сили, наснаги, віри в себе й в нездоланність Українського народу, а головне перемоги та миру на українській землі. Бережіть вогник добра, надії в своїх серцях.
Джерело інформації:
Коментарі
Дописати коментар