#Моя_історія_Незалежності
до 30-ї річниці Незалежності України
Леся Лисак,
Директор Краковецького ЗДО.
"Для мене НЕЗАЛЕЖНІСТЬ - це ціла історія моєї родини. РОДИНИ - Циганко - Сеник - Лисак. Це спогади моїх родичів. Це розмови, роздуми, сподівання і ВІРА в Незалежну Україну. Це світ в якому я росла, і в якому я живу уже більше як пів століття.
Завжди памятатиму слова рідного брата моєї бабусі Софії, вуйка Степана (так ми його називали): "Україна обовязково БУДЕ НЕЗАЛЕЖНОЮ...бодай 1 день...але БУДЕ". Повірити в це, в часи СРСР було нелегко. Але він говорив це Завжди і дуже Впевнено. Він в це твердо ВІРИВ.....
Два молодших брати моєї бабусі, Дмитро та Іван були воїнами УПА.
Вони: Циганко Дмитро (позивний Вергун) та Циганко Іван (позивний Лиско) - не шкодуючи власного життя відважно боролись за Вільну і Незалежну Україну. За Україну їх убили: в одну годину, в один день - на Великдень 1945р. Ніхто і досі не знає де їх могила. Історія їх життя увіковічнена в книзі Євгена Луньо "Яворівщина у повстанській боротьбі. Наконечне Перше. Наконечне Друге."
Вуйко Степан - він 10 років відсидів в російських тюрмах за ВІРУ в Незалежну України, за українську Мову, за українську Церкву. Якийсь період цього часу він перебував в одній камері з Йосипом Сліпим....це були дуже цікаві, на той час для нас, його історії життя про те, як вони обидва не корилися тюремним правилам, як тортури і знущання тюремних наглядачів не вбили їх непохитну і незламну віру в Україну.
Пам'ятаю як він розповідав: "Ми ніколи не виходили на роботу у неділю та свята. Ми в ці дні нерухомо лежали на нарах. Нас били, скидали на землю, обливали холодною водою, на тачках перевозили в камери де стояла по кістки вода, скидали в цю воду але ми не піддавалися їхнім наказам." Вони вижили і повернулись додому. Тоді, ми діти, щиро захоплювались мужністю і глибокою вірою цих ЛЮДЕЙ.
Цікавими пізніше були розповіді моєї свекрухи Ганни Лисак, яка: "Регулярно носила їсти хлопцям до лісу. Це була велика небезпека, але так треба було, бо там були свої. Одного разу її хтось здав і НКВДисти забрали її до Львова на допит. Її допитували кілька днів, але вона витримала і нікого не здала. Після повернення додому залишатися в селі було вже небезпечно і незадовго вона виїхала на Донбас, на заробітки."
Також вона розповідала про звірства москалів: " Вони підстерегли наших хлопців, вбили їх і привезли в село. Посадили їх під плотом на центральній вулиці і зганяли всіх людей на впізнання. Один з убитих був сином родини, яка жила через дорогу від місця де їх посадили. Батьки його плакали і кричали в подушку від болю за дитину, але не призналися що це їх дитина, бо одразу розстріляли би пів села точно".
Таких історій я чула багато від свої родичів.
Вони не дочекалися того у що ВІРИЛИ, але цю ВІРУ вони передали нам. І ми не загубили цього.
Памятаю 1989/1990рр. Як раділи розпаду СРСР, як тішилися отриманій Незалежності, як люди сліпо вірили олігархам, які захопили владу в свої руки і як діти сподівалися що вони таки згадають про український народ. Понад 20 років ми спостерігали як олігархи грабували Україну. А люди жили надією і чекали, що прийде "отой хтось" і все буде так, як хочемо ми.
Тому сьогодні, ми маємо плачевні наслідки нашої бездіяльності.
Думаю що мудрі розуміють: тільки завдяки Революції Гідності - Україна стала Великою, Гордою і Незалежною Державою. Заплативши за це кровю і життям Патріотів.
Чи могли ми подумати, що мирне повстання 2013/2014рр. знову принесе в наш дім, у нашу родину горе і втрату... Хіба могли ми подумати, що мій брат - Роман Сеник - стане Героєм Небесної Сотні. Героєм України. Що його жорстоко розстріляють в центрі Києва. Що в мирну людину стрілятимуть бронебійною кулею. Що після смерті, аби скрити злочин, прихвостні Януковича пробуватимуть викрасти у мене з рук його тіло.
Ніколи не забуду ту ніч в дорозі з Києва, коли везли тіло Романа додому і оглядалися чи нас не наздоганяють, чи не перестрінуть по дорозі, чи доїдемо додому??? Після похорону ще деякий час я вечорами ходила на кладовище, бо боялася що Романа викрадуть...такий був страх. Пройшло більше 7 років, а вбивці не знайдені...
Іноді приходить думка: "Чи могло бути інакше. Чи міг він не їхати на Майдан???
Та ні: " Роман - він завжди був безстрашним, вимогливим і справедливим (в першу чергу до себе), впевненим в собі, небайдужим до чужого горя. Людиною, яка ніколи не відступає від своїх переконань, чесним і відкритим...СПРАВЖНІМ!!! Його останні словами були: "Я стою тут за вас, за ваших дітей, за Україну!"....
Сьогодні поруч з могилою Романа стоїть меморіал памяті загиблих воїнів УПА нашого села, де вписані імена наших родичів - Дмитра та Івана Циганко. Вони Разом - наші Герої - борці за Незалежність.
Чи думала я колись: "Що буду проводжати і зустрічати, молитися і чекати з війни своїх: чоловіка, дочку, сина. Радіти разом з ними кожному відвойованому клаптику української землі. Вірити разом з ними в Перемогу над російським агресором. Берегти виборену кровю мого роду - НЕЗАЛЕЖНІСТЬ....??? Звичайно - НІ.
Але, це вже сталося і ми з цим живемо. Живемо з Вірою в Україну і Памяттю про наших Героїв, яка передається у нас з роду в рід.
Україна Була, Є і Буде!!! Тому що українська земля породжує щоразу нових, безстражних і справжніх Героїв.
Герої не вмирають! Слава Україні!!!"
Джерело інформації:
Коментарі
Дописати коментар