Спогади Єлизавети Вайман – дочки Леона Шептицького (брата Климентія Шептицького):
«Отець Климентій Шептицький був братом мого батька Леона Шептицького. Я його знала з раннього дитинства по 1943 рік. Я дуже добре пам’ятаю його аскетичний силует, грубий шкіряний пояс, великі й важкі чоботи, які не прилягали добре до ноги (наша мати часто повторювала, що до вступу в монастир він завжди виділявся своїм вишуканим й елегантним взуттям). Коли я була ще малою, ніколи не мала боязні йти до нього на Сповідь, бо знала, що Отець добрий і добре розуміє дітей. Він часто приїжджав до заміського маєтку моїх батьків у Прилбичах: на канікули або Різдвяні свята, в Надвечір’я Різдва. У нас цей празник святкувався з усіма традиціями, вони нагадували йому дитинство, бо збереглися ще від його батьків. Саме в Прилбичах Отець Климентій складав Устав ордену Студитів. Кожного ранку він правив Літургію в нашій домашній каплиці. Йому подобалося вставати дуже рано й служити о 6-ій, що, однак, викликало довгі дискусії з рештою членів сім’ї, які мали бути на Службі Божій, але не бажали підійматися так рано. Врешті-решт, на Його Літургії приходила вся сім’я та ще й слуги і деякі мешканці села. Після Служби Божої Отець довго молився. Пригадую свою нетерплячість, коли ми чекали його на сніданок. Якраз у той час він просив мене назбирати пелюсток троянд та волошок для ладану до Унівського монастиря.
[…]
Коли побутував у соборі св. Юра, в єпископських палатах, то був правою рукою Митрополита, займався вирішенням його проблем, так робив аж до самої смерти брата. Завжди, і особливо в присутності Митрополита, він був смиренним і непомітним, водночас із тим, міг сміятися та жартувати з нами. Із задоволенням ходив разом із нами в ліс по гриби. Саме він відправляв на всіх родинних похоронах, оскільки вже з 1928 року Митрополит хворів. Саме Отець Климентій із монахами-студитами ніс труну, щоби поховати моїх батьків, розстріляних у саду в Прилбичах радянськими солдатами. Але вартові не дозволили йому увійти до маєтку. Під час німецької окупації Львова він займався порятунком того, що залишилося з майна моїх батьків, щоби допомогти нам, сестрі Анні й мені, вижити в ті скрутні часи. Цікавився навіть моїми планами щодо навчання та щодо можливого одруження, бажаючи хоча б трохи замінити наших спочилих батьків, незважаючи на величезні проблеми, які постали перед ним і перед Митрополитом через війну та окупацію. У 1943 році він мав перенести операцію на катаракту обидвох очей. Він майже нічого не бачив».
Спогади сестри Терези Шептицької – дочки Олександра Шептицького (старшого брата Климентія Шептицького):
«Я Стрийця дуже любила, сама була страшною витівницею, а Стрийцьо так умів з нами бавитися… а тут такий миттєвий спогад: близько 1910 року… Стрийцьо з мамою розмовляє так поважно… на тему якоїсь книжки про Матір Божу… Що мене так здивувало? Те, що Стрийцьо, котрий «пустував» з нами, міг так поважно розмовляти про «святі речі». Так мене тоді здивувало це поєднання в одній і тій самій особі веселої погідности духа й незрозумілої тоді для мене поваги та знань.
[…]
Що в мені лишилося зі спогадів того періоду, це та постава «Слуги Божого», повністю відданого на виконання завжди та всюди Його Волі. Оця його щоденна ранішня молитва є справжнім відбитком особи Отця Климентія: Господи, дай мені зустріти з душевним спокоєм усе, що принесе мені цей день. Дай мені цілковито віддатися на волю Твою святу. На всяк час дня цього в усьому настав і підтримай мене. Які б я не дістав вістки сьогодні, навчи мене приймати їх зі спокійною душею й твердим переконанням, що на все Твоя свята воля. У всіх ділах моїх і словах керуй думками моїми і почуттями. У всіх непередбачених випадках не дай мені забути, що все Ти послав. Навчи мене просто й мудро ставитися до всіх людей, нікого не ображаючи, ні не засмучуючи. Господи, дай мені силу перенести втому і всі події цього дня. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятися, терпіти, прощати й любити. Амінь»
Спогади Яна Казимира Шепицького – сина Олександра Шептицького (старшого брат Климентія Шептицького):
«Казимир Марія — це його хресне ім’я, а Климентій — то його монаше ім’я в Студійському монастирі греко-католицького обряду, а для мене був він молодшим братом мого батька Олександра, а називали ми його «Стрийцьо Казьо».
[…]
День розпочинався Службою Божою, яку відправляв Митрополит (я пам’ятаю, що їх відправляли в каплиці вдома, а одного разу — і то в пізніші роки, приблизно у 1938 році — на подвір’ї біля каплички на руїнах старого прилбицького дому, що був спалений під час війни в 1915 р.). Отець Климентій правив Службу Божу ще раніше, а Стриєві Митрополиту, пам’ятаю, як він асистував і прислуговував при вівтарі. Залишилося в моїй пам’яті, що в часі мого перебування в Прилбичах десь зо два рази я був на Службі Божій, що її відправляв о. Климентій у т. зв. Гробовій каплиці (наша родинна гробова каплиця у Прилбичах при дорозі до Брухналя, де були поховані наші попередні покоління й наші ровесники, що померли раніше). Маленька капличка (гроби-ніші були під землею) ледве вміщала нас усіх близько біля престолу, перед яким о. Климентій із найбільшим зосередженням відправляв упівспіву Літургію уніятську, під час якої роздавав нам Святе Причастя у двох видах, нахиляючися над кожним із нас, що клячав. Тут мушу ще підкреслити те, що я запам’ятав, як дуже притаманне для Стрия Казя — Отця Климентія — це та повна покори молитовна постава, з котрої, здавалося, ніщо не могло його вирвати, настільки заглиблений і зосереджений тривав, стоячи із похиленою головою й закритими очима.
[…]
Із того періоду пам’ятаю також, що в часі якоїсь розмови при сніданку про спання в ліжку і про позицію під час сну ми дізналися (здається, розповів нам про це стрий Леон Шептицький), що Отець Климентій спав тільки сидячи, спираючися на спинку ліжка. Не дуже переконувала мене тоді така форма сну, лише пізніше я зрозумів її: це був такий спосіб недогоджання собі, попросту, спосіб умертвлення тіла.
[…]
Часто я заходив до покою, в котрім Отець Климентій мешкав під час своїх перебувань у Львові у святого Юра. Містився він на партері ліворуч від входу до Святоюрських палат. Покій із одним вікном, а вмеблювання — залізне ліжко, що вразило мене своєю незручністю (може, натомість відповідне до спання сидячи?!), великий стіл, завжди закладений різними книгами й паперами, і пара простих крісел. От і все!
[…]
Стрий Митрополит Андрей, за дуже рідкісним винятком, не брав участи в численних родинних зустрічах, наприклад, із нагоди шлюбу, річниць і т. п., а Отець Климентій ніколи не брав у них участи. Коли був запрошений, а його завжди просили на шлюби, відмовлявся від запрошення, бо вважав, що місце монаха, як казав, повинно бути не у світському галасі, а в тиші й молитві за тих, що побираються. Казав: «Я не дозволяю своїм братам-монахам бувати на шлюбах у своїх родинах, то ж і я мушу дотримуватися дисципліни». Так, він не був у Лабунях на шлюбах моїх сестер, ані на моїм шлюбі в Заріччі, не був також на родинних прилбицьких шлюбах, а завжди на всі запрошений, і відписував: «…Буду молитися в той день, особливо під час Служби Божої, за молодих, але приїхати не можу». «Душею й серцем із вами», — писав завжди. Просив при тому, щоби не приймати його відмови щодо приїзду за брак прив’язання або родинних почуттів.
Спогади взяті з книги д-р Івана Матковського «Казимир граф Шептицький - отець Климентій: польський аристократ, український ієромонах, Екзарх Росії та Сибіру, Архимандрит Студитів, Праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви: монографія»
Світлина: «Климентій Шептицький в Уневі»
Джерело інформації:
Коментарі
Дописати коментар