120 РОКІВ ТОМУ ВІДБУЛАСЯ ІНТРОНІЗАЦІЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО НА ГЛАВУ УГКЦ
Митрополит Андрей Шептицький. Львів, вересень 1917 року
Львів – 120 років тому, 17 січня 1901 року, у Львові в Святоюрському соборі відбулася урочиста інтронізація 35-річного єпископа Андрея Шептицького на главу Української греко-католицької церкви. Папа Лев ХІІІ без жодних вагань призначив на Галицький престол молодого харазматичного графа Шептицького. До 1 листопада 1944 року, дня смерті, митрополит керував і розвивав УГКЦ.
Як відбувалась інтронізація? Яку місію бачив митрополит для себе? Чому вибір Ватикану припав саме на Андрея Шептицького?
Те, як відбувалася інтронізація єпископа Станиславівського (Івано-Франківського) Андрея Шептицького, детально описувала тодішня преса. Зокрема, у цей день «Газета львівська» («Gazeta Lwowska») писала:
«О 12:30 відізвалися з церковних башт дзвони, а тонни їх звуків, кружляючи у повітрі, несли у далину радісну мить, що до столиці Галицьких митрополитів прибув новий князь Церкви. З потягу, що прибув у цей час на головний вокзал, вийшов у супроводі двох каноніків львівської капітули митрополит Андрей, граф Шептицький, який попрощався із станіславівською капітулою.
У момент, коли митрополит вийшов із вагону, хор семінаристів заспівав «Слава во вишніх Богу». Митрополит Андрей Шептицький закликав присутніх до спільної праці для слави Церкви і народу. Потім перейшов до транспорту, який очікував, і вирушив до церкви святого Юрія.
Біля воріт собору його очікував цілий супровід, три отці у ризах, з папськими буллами і палієм. Архикатедральні братства утворили варту від воріт до дверей катедри. Митрополит вийшовши із карети, одягнув мантію, омофор і митру, а потім у супроводі архикатедральних братств, капітул підійшов до дверей катедрального собору. Хор семінаристів виконав гімн: «Все сьогодні сповнилося радістю».
На порозі святині на заклик диякона «Молімося!» митрополит прочитав інтройту, а отець Білецький вручив йому ключі церкви».
Митрополит Андрей Шептицький
Ще задовго до прибуття митрополита у Львів у Святоюрському соборі зібралися вірні, представники влади та різних установ. На церковному подвір'ї було багатолюдно. Урочистість завершилась після 15-ї години. Митрополит перейшов із храму у митрополичі палати, благословив вірних із балкону.
У пресі зазначалося, що інтронізація для митрополита є і сумною подією, бо його відірвано від того, про що він мріяв все життя – від безпосереднього контакту з людьми і місіонерства.
На урочистостях були присутні рідні митрополита, зокрема батько і брати, а мама – Софії Фредро-Шептицька – не змогла приїхати через те, що перебувала на лікуванні.
Митрополит Андрей Шептицький разом із родиною у Прилбичах перед вступом у монастир
18 січня новий глава Української греко-католицької церкви протягом дня приймав делегації і численні товариства Галичини та Наддніпрянської України, дав обід із нагоди інтронізації. На жаль, не збереглися фотографії з цієї події. За припущенням дослідників, світлини могли знищити чи вивезти за радянської влади.
Альтернативи не було
Ватикан призначив на Галицький престол молодого єпископа. Йому не було альтернативи. Папа Лев ХІІІ знав Андрея Шептицького завдяки двом його аудієнціям із родиною. До того ж Шептицький був відомий у середовищах впливових людей у Ватикані. Цьому сприяла його філософська та юридична освіти, знання понад 10 мов, тому міг спілкуватися без мовних бар’єрів, а ще багатьох вражала його глибока релігійна побожність і жертовність. У Ватикані розуміли, що обрядовість лише збагачує церкву, підтримали і літургійну реформу Шептицького.
Софія Фдеро-Шептицька і митрополит Андрей
А ще папа Римський знав особисті погляди Андрея Шептицького на церкву і церковну єдність. Греко-католицька церква на початку ХХ століття переживала важкі часи. По суті, митрополит очолив церкву у занепаді, став наступником Юліана Куїловського, який був номінований на главу церкви у 1899 році, а в 1900-му помер.
«У ті часи Андрей Шептицький був єдиним достойним кандидатом. Молодий ієромонах не мав наміру осягати митрополичі престоли, а прагнув смиренно у молитві служити Богові і відповідально кожного дня готуватися до місійної роботи серед простих людей. З іншого боку, Королівство Галичини і Володимирії було складною частиною Європи у соціально-економічному та політичному контексті. А це і проблеми національної ідентичності та інтелектуального й морального рівня українського духовенства і народу у ті часи. Навіть були проблеми у питаннях релігійної ідентифікації.
Ватикан про це добре знав, папа Лев ХІІІ переймався цією ситуацією. Одним із кроків Папи було прохання до отців єзуїтів реформувати чин Василія Великого, мова про так звану Добромильську реформу (1882–1906). Найбільшою тодішньою проблемою були сильні москвофільські тенденції у суспільстві. Також немало у середовищах греко-католицького духовенства було симпатиків єдності із Росією, а це вело, очевидно, до послаблення церкви і давало можливість необмеженої дії Московщини. Ватикан дуже серйозно стежив за тим феноменом домінації Московщини на території західної України, яка традиційно, від ХVI століття, абсолютною більшістю була католицькою», – говорить Радіо Свобода отець УГКЦ, історик-богослов з Італії Августин Баб’як.
Єпископ Андрей Шептицький (1865–1944)
Ватикан на початку ХХ століття прагнув налагодити більш динамічний діалог зі Східною церквою. Оскільки Російська імперія оголосила себе свого часу спадкоємницею Візантії, логічним було також вести цей діалог із представниками російської інтелігенції, зауважує отець Баб’як. Власне, таку місію і було покладено на молодого митрополита Шептицького, який ще до вступу у Василіанський монаший чин двічі побував у Росії.
Митрополит Андрей піднімається сходами у Святоюрський собор
Викликів було багато
44 роки митрополит Андрей Шептицький очолював Українську греко-католицьку церкву, а це були складні роки Першої і Другої світової воєн, зміни влади в Галичині, час сталінських репресій, переслідувань і нищення євреїв нацистами, зубожіння населення. Перед главою церкви поставали щоразу нові виклики. У своїх перших посланнях закликає вірних до християнської солідарності, постійності, праведности. Митрополит намагався поєднати духовенство і вірних.
«Покликання Шептицького було базоване, передовсім, на спробі вирішення питання церковної єдности, на покращенні соціальних питань народу, якому служив, зрештою, на самому служінні народові, моральний, матеріальний і соціальний стан якого в ті часи був дуже низьким. Із архівних джерел відомо, що митрополит просив Ватикан (щонайменше чотири рази) дозвіл на мучеництво, яке б мало принести користь церкві і народу. Нині важко знайти серед українських єпископів постать, яка б хоч трохи була подібною до праведного митрополита. Шептицький розумів і вивчав характер соціальних проблем в українському суспільстві та церкві. Оригінальним у спадщині митрополита Шептицького є те, що вчення про соціальне питання, яке чуже для Східної церкви, стало одним із пріоритетних для нього», – продовжує отець Августин Баб’як.
Митрополит Шептицький
На сьогодні так і не завершений беатифікаційний процес митрополита Андрея Шептицького, який триває з 1958 року. Замість того, щоб розглядати спадщину Шептицького і його діяльність у контексті історії католицької церкви у першій половині ХХ століття, ця постать аналізується і розглядається у контексті локальних і політичних процесів трьох воєводств ІІ Польської Республіки, зауважує дослідник Іван Матковський. Тому в 120-річницю з нагоди інтронізації постать митрополита, немов закута у кайдани галицької містечкової тематики.
«Засновував кооперативи, допомагав українцям, сварився з поляками, рятував євреїв під час Голокосту, писав листи царю Миколі ІІ, Гітлеру та Сталіну – до таких примітивних тем зведено нині ім’я Шептицького. Велике значення для католицької церкви може мати беатифікація митрополита Шептицького. Тут мова йде про продовження міжконфесійного діалогу та працю над зближенням Східної та Західної церков», – зауважує Іван Матковський.
Митрополит Андрей Шептицький
Митрополит Андрей Шептицький обрав монаший шлях не через якісь життєві труднощі чи проблеми, щоб сховатись від них у стінах монастиря. Адже був людиною заможною і перспективною, міг досягнути значних успіхів у світському житті. Це був його свідомий вибір і покликання. Ба більше, всі свої заощадження віддав на розвиток церкви і людей.
Він зумів підняти Українську греко-католицьку церкву з руїн. Звісно, Друга світова війна зламала плани і очікування, сталінський режим ліквідував церкву, яку понад 40 років творив митрополит. НКВС почало займатись руйнуванням УГКЦ ще у 1939 році, коли вперше в Галичину прийшли «радянські визволителі». І вже тоді вони зрозуміли, що зламати церкву можна лише військовою силою, бо дуже сильна солідарність греко-католицької церкви з народом. Однак Українська греко-католицька церква протрималась у підпіллі. І вже з 1989 року вірні голосно заявили про відродження УГКЦ.
Плакат Українського інституту національної пам’яті з серії «Люди правди», присвяченої тим, хто документував та доносив світові правду щодо Голодомору-геноциду в Україні 1932–1933 років
17 січня 1901 р.
"Тоді вийшов один із каноніків і відчитав українською булу Папи Леона ХІІІ „ad Populum” (До народу):
«Єпископ Леон Слуга слуг Господніх, люблячим синам, мешканцям міста Львова і архидієцезії Львівської обряду греко-руського посилаю своє поздоровлення і Апостольске благословення.
Звільняємо сьогодні — за порадою преподобних Наших братів, кардиналів римської Церкви і всією Нашою апостольською владою — преподобного Нашого брата, Андрея Шептицького, дотеперішнього єпископа станіславівського, обраного Львівським Архієпископом греко-руського обряду, від того, що єднало Його із станіславівською Церквою, за тією що радою і Нашою апостольською владою ми перенесли Його до митрополичої Церкви греко-руської, яка, як добре це відомо, втратила пастиря, і вчинили Ми Його Архієпископом і пастирем в тій Церкві, доручаючи йому цілком опікування, правління і адміністрування у духовних і дочасних справах у тій же Львівській церкві, як це більше сказано у інших наших листах. Тому всім вам ми звертаємо увагу і наполегливо заохочуємо, а також наказуємо вам цим апостольським листом, що б ви вказаного Архієпископа Андрея прийняли як свого Отця і пастиря душ ваших, щоб йому ви віддавали належну шану, також виконували з покірливістю його доручення і накази так, щоб вказаний Архиєпископ Андрей знайшов у вас своїх улюблених синів ви в ньому свого батька.
Дано в Римі у св. Петра Року Божого 1900, дня 17 грудня і 23-го року Нашого Понтифікату. Леон ХІІІ. Папа».
"Intronizacya ks. Metr. Andrzeja hr. Szeptyckiego.
Lwów, 17 stycznia.
O godzinie wpół do 1 po południu odezwały się z wież cerkiewnych dzwony, a tony ich dźwięków wirując w powietrzu, niosły w dal radosną chwilę, że do stolicy Metropolitów halickich przybył nowy książę Kościoła.
Z pociągu, przybywającego o tym czasie na dworzec główny, wysiadł w towarzystwie dwóch kanoników kapituły lwowskiej, ks. mitrata Turkiewicza i ks. prałata Baczyńskiego, tudzież odprowadzających dawnego swego biskupa członków kapituły stanisławowskiej, ks. metropolita Andrzej hr. Szeptycki. Dwaj członkowie tutejszej kapituły gr. kat. wyjechali jeszcze wczoraj do Halicza, gdzie dzisiaj rano oczekiwali przybycia pociągu, wiozącego ks. Metropolitę.
Metropolita Szeptycki wysiadłszy z wagonu przeszedł w towarzystwie towarzyszących mu ks. kanoników do salonu I. klasy, gdzie oczekiwali jego przybycia kapitula metropolitalna lwowska z ks. mitratem Bieleckim na czele, przedstawiciele kapituł przemyskiej i stanisławowskiej, rektorat seminaryum duchownego, przedstawiciele duchowieństwa świeckiego i zakonnego. W chwili, gdy ksiądz Metropolita wysiadł z wagonu, chór alumnów zaintonował pieśń: „Gloria in excelsis Deo”. Gdy przebrzmiały ostatnie tony tej pieśni, przemówił w salonie I klasy do nowego władyki ks. mitrat Bielecki po rusku mniej więcej w następujące słowa:
„Cieple i szczere serca ruskiego duchowieństwa i wiernych metropolitalnej archidyecezyi lwowskiej, przyjąwszy w skutek ostatniej woli ojców swoich jako najdroższą spuściznę nieocenioną wiarę obrz. gr.-kat, i utrzymując według nakazu tej drogiej wiary św. nierozłączny sojusz z swymi ojcami duchownymi, napełniły się jak najszczerszą radością na wiadomość o naznaczeniu waszej najprzewielebniejszej arcybiskupiej mości, w skutek miłosierdzia Bożego, za błogosławieństwem Ojca św., tego niezrównanego dobroczyńcy ruskiego duchowieństwa i wiernych i łaską najj. cesarza i pana, tego największego opiekuna naszego, metropolitą halickim i arcybiskupem lwowskim.
Te to serca bijąc coraz żywiej, oczekiwały z niecierpliwością na te szczęśliwą chwilę, kiedy ich drogi książę cerkwi zasiądzie na tronie metropolitów halickich, kiedy jako miłujący Ojciec i arcypasterz najgorliwszy ugasi pragnienie i zaspokoi pokarmem najsłodszym duchownym głód i ukoi niejedno zbolałe serce. Otóż ta radosna chwila, która nadeszła dzisiaj, przemieniła sie w wielką uroczystość duchowieństwa i wiernych tej prastarej metropolitalnej archidyecezyi. Mnie zaś przypadł w udziale zaszczyt dać wyraz tej tu podniosłej radości tych moich braci i złożyć w ich imieniu waszej arcybiskupiej mości dar skromny, ale z serc najcieplejszych i najszczerszych płynące najgorętsze przywitanie. Witaj najdostojniejszy arcypasterzu w tym prastarym grodzie halickim metropolitów. Z piersi wszystkich tak duchowieństwa, jak i wiernych wznoszą się na skrzydłach miłości gorąca modły do Pana Zastępów, aby błogosławił waszej arcybiskupiej mości na każdym kroku, utwierdzał wszelkiem dobrem życie i pobyt tutaj, udzielał łaski, ażeby wasza arcybiskupia mość żył w tym grodzie metropolii przyjemnie i szczęśliwie w najczerstwiejszem zdrowiu i aby do tych pięknych owoców arcypasterskiej pracy i trudów w dyecezyi stanisławowskiej zebranych uzbierał tutaj u nas zasługi dla dobra cerkwi naszej św. gr. kat., ruskiego duchowieństwa i wiernych tej metropolitalne archydyecezyi, krórzy najgorętszą miłością i przywiązaniem najszczerszem oddani waszej arcybiskupiej mości wznoszą wykrzyk ”Mnohaja lita!”.
Po odspiewaniu przez chór alumnów pieśni „Mnohaja lita”, odpowiedział ks. Metropolita Szeptycki. W przemówieniu swem podziękował najpierw za serdeczne powitanie a następnie pozdrowiwszy kapitułę, duchowieństwo i świeckich, zaznaczył, że obejmując zarząd archidyecezyi tutejszej ma tylko jedno pragnienie: dobro cerkwi i narodu. Przemówienie zakończył wezwaniem obecnych do wspólnej z nim pracy dla chwały cerkwi i narodu. Następnie przeszedł ks. Metropolita w towarzystwie ks. mitrata Bieleckiego i kanoników do oczekującego nań powozu i udał się do metrop. cerkwi św. Jerzego.
U bramy oczekiwali go dwaj kapelani, cała asysta, jeden z gremiałnych kanoników w todze, stule i kołpaku, z metropolitalnym krzyżem, trzej księża w ornatach, z bullami papieskiemi i paliuszem, dalej ks. biskup przemyski Czechowicz ze swą asystą, kanonicy, gremialni w togach i kołpakac, honorowi kanonicy, dziekani z prowincyi i kler. Bractwa archikatedralne, bazyliańskie, wołoskiej cerkwi, św. Pietnic i św. Pietra i Pawła utworzyły szpalery od bramy aż do drzwi katedry.
Ks. metropolita wysiadłszy z powozu ubrał się i mantyę, omofor i mitrę, a następnie poprzedzany bractwem archikatedralnem, kapitułami lwowską, przemyską, stanisławowską, asystą i ks. biskupem Cechowiczem przeszedł do drzwi katedry, błogosławiąc po drodze zgromadzony naród święconą wodą. Chór alumnów wykonał w czasie tego pochodu z balkonu nad schodami do cerkwi prowadzącymi pieśń: „Wszystko dziś napełnione radością”.
Na progu świątyni na wezwanie dyakona „Módlmy się!” odczytał ks. metropolita modlitwę introitu, a ks. mitrat Bielecki wręczył ks. Metropolicie klucze cerkwi, porzem dyakon otrzymawszy pobłogosławienie kadzidła wygłasza: „Niechaj cię błogosławi Pan Syonu!”, a ks. metropolita, kropiąc św. wodą, udaje się pod carskie wrota.
Przed przybyciem ks. metropolity zajęli miejsca cerkwi, w stallach i na przygotowanych siedzeniach różni dostojnicy najwyżsi dostojnicy kraju, przedstawiciele wszystkich władz i urzędów, tudzież rodzina ks. metropolity. Przed ołtarzem wielkim odśpiewano t. zw. „moleben”, następnie ks. Metropolita wstąpił na tron.
Teraz stanął kanclerz kapituły ks. dr. Krzyżanowski na podwyższeniu przed obrazem Zbawiciela w carskich wrotach i odczytał po łacinie 5 bull papieskich: „Provisionis”, „ad Capitulium”, „ad Sufraganami”, „ad Clerum”, i „ad Populum”.
Następnie jeden z kanoników wyszedłszy na ambonę, odczytał z niej po rusku bullę „ad Populum”, która w tłómaczeniu polskiem brzmi następująco:
„Leon Biskup, Sługa sług Bożych, ukochanym synom, ludowi miasta Lwowa i archidyeeezyi lwowskiej obrz. gr. ruskiego pozdrowienie i Apostolskie błogosławieństwo!
Uwalniając dzisiaj — za radą wielebnych Naszych braci, kardynałów rzymskiego Kościoła i całą Naszą apostolską władzą — wielebnego brata Naszego, Andrzeja Szeptyckiego, dotychczasowego biskupa stanislawowskiego, wybranego na Arcybiskupa lwowskiego obrz. gr. ruskiego, od węzłów łączących Go z cerkwią stanisławowską, przenieśliśmy Go za tą że radą i Naszą apostolską władzą do metropolitalnej cerkwi obrządku gr. ruskiego, która jak wszystkim dobrze wiadomo straciła pasterza i uczyniliśmy Go Arcybiskupem i pasterzem w tejże cerkwi, powierzając mu całkowicie pieczę, zarząd i administracyę w sprawach duchownych i doczesnych w tejże cerkwi lwowskiej, jako obszerniej jest powiedziane w innych naszych listach. Dlatego wszystkich was napominamy i zachęcamy usilnie, oraz rozkazujemy wam tym listem apostolskim, żebyście rzeczonego Arcybiskupa Andrzeja przyjęli jako swego ojca i pasterza dusz waszych, żebyście mu oddawali cześć należną, tudzież wykonywali z uległością jego zbawienne polecenia i rozkazy, tak, aby rzeczony Arcybiskup Andrzej znalazł w was najuleglejszych synów a wy w nim najżyczliwszego ojca.
Dan w Rzymie u św. Piotra roku Pańskiego tysięcznego dziewięćsetnego, dnia 17 grudnia, a dwudziestego trzeciego roku Naszego Pontyfikatu. Leon XIII. Papież”.
Po odczytaniu tych bull kapelani zdjąwszy z ks. Metropolity mantyę, ubrali go we wszystkie arcybiskupie szaty liturgiczne i w dalmatykę, t. zw. sakos, przysługujący tylko arcybiskupom. Następnie ks. metropolita przyjąwszy wedle ceremoniału paliusz a przybrany w mitrę i z pastorałem w ręce pobłogosławił trzykrotnie krzyżem zgromadzony w cerkwi lud i zasiadł na tronie.
Kapituła lwowska otoczyła tron a ks. mitrat Bielecki wygłosił po rusku następującą przemowę:
„Najprzewielebniejszy nasz Arcypasterzu i Metropolito!
Droga matka nasza cerkiew archikatedralna przebyła raz po raz smutne dni żałoby po odejściu do wieczności wielce zasłużonego kardynała metropolity Sylwestra Sembratowicza i łagodnego i spokój miłującego metropolity Juliana Kuiłowskiego Dzisiaj raduje się: Ojciec bowiem niebieski posyła jej z miłosierdzia swego, za błogosławieństwem Ojca św. Leona XIII. i za łaską Najj. Cesarza i Pana naszego w dostojnej osobie waszej arcybiskupiej mości arcypasterza, męża wielkiej wiary, apostolskiej gorliwości i pełnego poświęcenia, aby zajął tron metropolitów, na których we wdzięcznych sercach jasnawi zgłoskami zapisani dostojni przodkowie waszej arcybiskupiej mości zbierali zasługi. Barlaam wzmocnił Unię św., Atanazy i Leon Szeptyccy byli fundatorami katedry i pałacu biskupiego. Metropolici: Antoni Angełowicz ufundował napowrót ustanowioną metropolię. Kardynał Michał Lewicki podniósł stolicę metropolitów halickich do blasku i świetności. Grzegorz Jachimowicz był ulubieńcem narodu, Spirydyon Litwinowicz odznaczał się wielkimi zdolnościami, Józef Sembratowicz gorąco modlił się przez całe życie za naród ruski, Kardynał Sylwester Sembratowicz przez synod lwowski zjednał sobie stawę w całym świecie katolickim. Synod ten byt pierwszy po synodzie zamojskim, odbytym przed 170 laty. Ostatni, Julian Kuiłowski, był mężem łagodnego i pokój miłującego usposobienia. Oby Bóg dozwolił, żeby imiona tych metropolitów znajdowały się w księdze żywota: w historyi cerkwi metropolii tej są one zapisane złotemi literami.
Droga spuścizna duchowna przechodzi obecnie na waszą arcybiskupią mość i dzisiaj w skutek miłosierdzia Bożego, za gorącemi modłami kapituły tej, duchowieństwa i wiernych o zesłanie całej obfitości darów łaski Swojej na pomazańca swego, przypada waszej Arcybiskupiej Mości snuć dalej historyę cerkwi i metropolii tej i rządzić wedle przykazań prawdy Bożej. Wprawdzie czasy są ciężkie, lecz laska i pomoc wszechmocnego Boga, która tyle wzniosłych czynów dokonała dotychczas przez Waszą Arcybiskupią Mość w dyecezyi stanisławowskiej, da Bóg — o co go usilnie z głębi serc w największej pokorze błagamy, będzie i nadal towarzyszyć Waszej Arcybiskupiej Mości. Bóg miłosierdzia i hojny dawca udzieliwszy pomocy ku rozpoczęciu, użyczy tejże i do dalszego prowadzenia. Metropolitalna kapituła, duchowieństwo i wierni składają Waszej Arcybiskupiej Mości skromny wprawdzie, ale z najszczerszych serc pochodzący dar gorącej miłości, najżyczliwszego przywiązania, zupełnej uległości i całkowitego synowskiego posłuszeństwa. Nie tylko z obowiązku, ale jak najchętniej będziemy zasyłać szczere i serdeczne modły przed Tron Najwyższego, aby wzmacniał siły Waszej Arcybiskupiej Mości, aby udzielał cała obfitość łask swoich świętych i utrzymywał Waszą Arcybiskupią Mość w najlepszem zdrowiu i po-wodzeniu „Mnohaja lita!”
Z kolei przemówił z ambony ks. Metropolita Szeptycki do ludu.
W mowie swej zaznaczył, że wie iż trudny i ciężki obowiązek kierowania archidyecezyą przypadł mu w udziale. Wzywał dalej lud, by szedł z nim tą drogą, którą Chrystus Pan wskazał. Dzisiejsza chwila jest bardzo uroczysta dla ludu, bo bierze on na siebie obowiązek słuchania ks. Metropolity jako swego zwierzchnika. Dla ks. Metropolity ta chwila jest również uroczystą, bo bierze odpowiedzialność przed Bogiem za zbawienie dusz.
Chwila dzisiejsza jest dla ks. Metropolity równocześnie przykrą, bo oderwała go od tego co umiłował całą swą istotą a mianowicie od bezpośredniego stykania się z ludem i obowiązków misyonarza.
Następnie ślubował Bogu, że wypełniać będzie swoje obowiązki, a całe swe życie poświęci kaznodziejstwu. Przemówienie swe do ludu zakończył udzieleniem błogosławieństwa wiernym, a następnie wezwał do odspiewania „Mnohaja lita” na cześć Ojca św. i Najj. Pana. Następnie ten sam hymn na cześć ks. Metropolity zaintonował ks. mitrat Bielecki i podczas gdy chór śpiewał ten hymn, duchowieństwo przystępując w porządku hierarchicznym do tronu składało nowemu Metropolicie „homagium”.
Po „homagium” odśpiewane zostało przed wielkim ołtarzem Te Deum, poczem ks. Metropolita udzielił błogosławieństwa Najśw. Sakramentem. Po błogosławieństwie, ks. Metropolita, poprzedzany kapitułą i duchowieństwem przeszedł z cerkwi do pałacu, gdzie z balkonu udzielił zebranym na dziedzińcu cerkwi jeszcze raz błogosławieństwa. Uroczystość intronizacyi zakończyła się po godzinie 3 po południu.
„Gazeta Lwowska” 18 styсічня 1901 р., № 14, с. 3–4.
День в історії:
120 років тому, 17 січня 1901 р. у Львові відбулася інтронізація Митрополита Галицького Української Католицької Церкви (візантійського обряду), як це фіксувалося в ті часи у "Annuario Pontificio".
Нині буду ще писати про цю подію, а поки що публікую лист Людовика графа Дембіцького (1843–1908), видатного польського публіциста, історика та письменника, написаний одразу після інтронізації Митрополита до Софії Шептицької. Дембіцький був очевидцем цих подій:
Дорога, найшановніша Пані!
Виходжу в тій хвилині зі Святого Юра після інтронізаційних урочистостей. Перше слово мушу вислати вельмишановній Пані, яку постійно там бачив, задивлену слізним та, однак, промінним оком на сина. А все ж Пані там не було в цій піднесеній хвилі, яка є увінчанням Твого життя, а тільки Батько, який тремтів од зворушення. А отже, правда, що цей Святий Юр, так недавно ще гадяче гніздо, повне гнилизни, нині [стався] фортецею правди. Так, як недавно ми відверталися від нього з огидою, жахом і острахом, так зараз будемо туди горнутись як до джерела животворящої віри та відродження.
Як виглядав Роман, одягаючи паліюш і шати Митрополита, приймаючи поклони посивілих священиків, які клякали перед ним, складаючи гомагіюм,
зайво Пані описувати, — Ти його там бачила. Дивнішого поєднання невинності й покори дитини чи ангела із силою та маєстатом уряду важко собі уявити. Якби ж здолав це вхопити якийсь великий маляр чи різьбяр... У кожному разі, груди й постать не на мірку кравцеві, а тільки Фідію (Фідій — давньогрецький скульптор V ст. до н. е. Найталановитіший майстер давньогрецької епохи — І. М.), або ж правдивіше — Мікеланджело. Повертаючись посвіжілий з Риму під впливом великих вражень, я мав продовжити їх у Львові. Там цей старець 96-літній, який замуровує двері століття, — тут цей юнак, який відкриває нові горизонти для історії Церкви. Коли після прийняття гомагіюму від духовенства обійшов церкву й показався на амвоні — його слова поєднали знову то саме, що вираз його обличчя: простота зі силою, покора з маєстатом. Проповідь коротка, може, квадранс — без жодних риторичних оздоб. Але ті слова падали в серце й викарбували на ньому, як удари молота Буонарроті по мармурі, коли творив Мойсея: «Я Вам приношу мир Божий. Кожне моє слово і кожний мій чин буде тільки для Вашого добра й спасіння».
Жодних політичних алюзій чи національних, жодних навіть квестій теологічно-літургічних. Тільки сама любов Господа Бога й любов душ.
І це, властиво, та велика міць і велика сила, котра захопить тисячі, якщо не мільйони, на дорозі віри, цноти, любові й спасіння.
І це все відбулось у Львові, так повного до цього часу різного роду бруду — і це все виросло в наших очах. Що шановна Пані мусить чути в цю хвилину? Коли це пишу, плачу спогадами про цього Ромця, студента, воїна — а нині Архипастиря, і на такому пості, в такій фортеці.
Уся моя душа співає осанну і «Тебе, Бога, прославляєм». Оце враження і відчуття, якими хотів у перші хвилі поділитися з шановною та дорогою Панею, складаючи Їй найпалкіше пошанування. Недостатньо ж бо цнот Маминих і трудів, але та міць материнських молитов довгими роками таке нам усім дала жниво. Тому часом і за нас, і за моїх дітей слід зволити зітхнути до Бога, аби ці душі, повні аромату, не зів’яли серед занять і важкості життя.
Найповільніший слуга та вірний приятель Людовик Дембіцький
[«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 366–367]
Джерела інформації:
Радіо Свобода
Радіо Свобода
Коментарі
Дописати коментар