#Новояворівський_міський_краєзнавчий_музей
#Леся_Більська
#Народні_промисли_Яворівщини
#Яворівська_забавка
З ініціативи культурних, громадських діячів, меценатів та Повітової і Крайової рад цей промисел було підтримано і технічно вдосконалено. Було створено «Державну школу деревного промислу», у чому була велика заслуга уродженця тих місць - батька митрополита Андрея Шептицького графа Івана Шептицького, який на той час очолював Повітову раду. Школа мала основне завдання – розвивати забавкарство на базі деревного промислу. Звідси й назва – «Забавкарська школа». Крім того, мета полягала й в удосконаленні технічної та економічної основи для подальшого розвитку забавкарської справи. Час вимагав розширення асортименту, удосконалення виробів, адже промисел уже починав потроху занепадати, бо на ринку з’явилися закордонні іграшки, що поступово витісняли яворівську забавку. Перед школою стояло непросте завдання: удосконалити традиційну іграшку, зробити її конкурентоспроможною, а також навчитися самостійно проектувати сучасні моделі, яких потребував ринок.
Асортимент виробів школи у 1897 році складали коники шести різних розмірів, шість різновидів кеглів, крокети, лічильні палички, іграшкові мальовані будиночки, жовніри, візочки, тачки. Окрім виробництва іграшок, школа займалася ще й збутом продукції, яку виготовляли майстри в домашніх умовах. Таким чином, було пройдено шлях від крамниці у приміщенні школи до постійної виставки у Львові, а також до посередників з Польщі й довколишніх міст.
Народних умільців всіляко підтримував Міський Промисловий музей у Львові. Тут відбувалися виставки, конкурси, своєрідний обмін досвідом.
Свою діяльність «Забавкарська школа» на кілька років припиняла під час Першої світової війни. Та народні умільці в домашніх умовах продовжували працю над рукотворними дивами. У повоєнні роки кількість майстрів, попри скрутне економічне становище, збільшилась.
Вдруге школа припинила діяльність у 1939 і знову запрацювала у 1942 році під керівництвом Богдана Стебельського, який у воєнний час зумів підтримувати її діяльність. У травні 1944 року школа припинила існування. Проте і після її закриття дерев`яна мальована забавка продовжила жити. У середині ХХ ст. була створена художньо-промислова артіль імені Т. Шевченка, що об’єднала довкола себе народних умільців.
З часом, зазначає дослідниця Оксана Галаник, іграшка втрачає своє первинне значення і починає сприйматися радше як сувенір. Тому художньо-промислові комбінати через нерентабельність такої продукції припинили її виробництво. Натомість почали виготовляти сувеніри. Але кілька місцевих родин - Лопачаки, Бриндаси, Логіни зберігали цю традицію і майстрували забавки в домашніх умовах. Та всеж із часом забавкарський промисел почав поволі згасати. Адже ринок наповнився різноманітними фабричними іграшками, виробників стали образливо називати на російський манер – «колотушниками»; старші майстри робили все менше забавок, а молоді віддавали перевагу різьбленню чи меблевому промислу. І лише для виставок, або з нагоди визначних дат майстри виготовляли по декілька традиційних забавок.
Автентичні риси забавки зберегли майстри-практики. Найяскравішим виразником традицій цього періоду була донька Василя Прийми – Юлія Прийма. Усе її життя пов’язане з іграшкою, вона перейняла і продовжила промисел батька: в домашній майстерні виготовляла забавки, як це робили з давніх часів. Майстриня стала учасницею багатьох мистецьких заходів, навчала молодь, популяризувала традиції яворівського забавкарства.
Раніше використовувалися фарби лише природного походження. Червоний, наприклад, здобували із комахи червеця, яка в ті часи була серйозним предметом експорту. Із появою дешевших синтетичних фарб майстри почали віддавати перевагу їм. Проте використовуються лише безпечні акрилові фарби, тому яворівська забавка зберігає свою екологічність. Ще одна її особливість – повна відсутність лаку. А блиск і оксамитова фактура досягаються завдяки ретельному шліфуванню кожної деталі. Тому батьки можуть не хвилюватися, що дитина пораниться чи спробує забавку на смак.
Мистецтво створення забавки передається на Яворівщині з покоління в покоління. Згадки про перші вироби датуються ХVІІ століттям. З того часу виросли, постарілися і спочили декілька поколінь тих, для кого вирізали та розмальовували забавки стародавні майстри. Проте оті давні вироби ще подекуди збереглися у музейних експозиціях і приватних колекціях. Найбільша збірка яворівських іграшок представлена в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові.
Коментарі
Дописати коментар